Промайнули у праці літа

Доля з Віктором Вікторовичем Лебедем звела мене давно, можна сказати, ще в часи юності. Хоча народився він на Вінниччині в Воловодівці Немирівського району. Із дитинства вабила юнака земля й праця на ній, тому по закінченні місцевої школи довго не роздумував над вибором професії – подав документи для вступу до Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Певно, тоді й зіткнувся з першим життєвим розчаруванням, не побачивши свого імені в списку студентів. Але сумував недовго, оскільки опускати руки було не в його характері. Наслідок активних дій – успішна здача вступних іспитів до Рославського технікуму механізації, що в Смоленській області.

Із головою поринув не лише в навчання, сільського хлопця цікавило все: і заняття в спортзалі, і відвідини кінотеатру, і забави з ровесниками. Хто б міг подумати, що через десятиліття вони стануть представниками народу-агресора… Прикро!

Тоді ж їх, окрім граніту науки, об’єднувала ще одна мета – служба в армійських рядах. Її не уникав ніхто, навпаки, це насправді було почесним обов’язком громадянина держави. Та й дівчата несхвально відгукувалися про так званих «пацифістів», мовляв, що ти від нього хочеш, коли він навіть в армії не був?.. Віктор Вікторович чесно відслужив протягом двох років у військовій частині неподалік Бресту в білоруському місті Берьоза Картуська.

Продовження – в номері.

Коментувати