Фатальний постріл

Мальовниче село Дернівка: із трьох боків його оточує, точніше – оберігає від негоди, ліс, а з четвертого – молодий плодоносний сад. Повітря, пройняте ароматом дерев, таке свіже й приємне, що хотілося літати…

Ці приємні спогади дитячих і, на жаль, таких далеких років зберігаю в пам’яті й донині, хоча і ліс уже помітно постарів, і сад виродився… А ще запам’яталися трудолюбиві односельці – люди щирі, доброзичливі, та різні епізоди того важкого повоєнного життя. Ось один із них.

До мого тата, вчителя місцевої початкової школи, прийшов товариш – відомий на всю округу пасічник Яків Логвинович Падієнко. Зазвичай від весни й до осені він перебував на своїй пасіці, де й ночував, однак якимось чином знав про все, що діялося у світі й Дернівці та навколишніх селах. До того ж був він неперевершеним оповідачем. Отож, забачивши дядька Якова, у дворі зібралися й мої друзі-ровесники в очікуванні цікавої й повчальної історії.

Звично скрутивши зашкарублими й засмаглими від тютюну-самосаду пальцями «козячу ніжку», він почав неквапливу розповідь, співучасником якої і сам був.

У повоєнні роки на Чернігівщині розвелося багато вовків, котрі особливо взимку часто навідувалися й до тутешніх сіл. Скажімо, в Паришкові за дві ночі загризли до півсотні овець. А в нашій Дернівці також були дві кошари, виплетені з лози, тож, аби зберегти майже триста овець, місцеві мисливці з помічниками виходили на нічне чергування. Однієї ночі й мені випало оберігати овець у парі з Артемом Дворником, вправним стрільцем. А в нього тієї пори тільки й розмов було про породистого лайчука Джульбарса, якого йому подарували київські мисливці. Пес настільки зріднився зі своїм господарем, що не відходив від нього ні на крок, ревно оберігаючи. Та тієї ночі мисливець залишив свого улюбленця вдома, надійно прив’язавши біля будки.

Артем зайшов до кошари, прискіпливо оглянув її, потім вибрав для себе зручне місце, продовбав у стіні невеликий отвір для спостереження, зарядив рушницю й, підмостивши сіна, зручно всівся, обіпершись об стіну. Я примостився біля нього й почав розповідати про своїх бджіл, однак невдовзі поряд почув рівномірне хропіння дядька Артема, синхронно з яким погойдувалося, немов той маятник, його борода, розділена навпіл. Це мене трохи дратувало, тож вийняв із огорожі лозинку, протягнув її через обидва кінці бороди й зав’язав. Дядько Артем навіть не поворухнувся…

Учергове заглянувши в отвір, я обімлів, аж холодний дрож пройшов по тілу: навпроти кошари сидів… вовк. Я миттю розбудив дядька Артема, але він не відразу підвівся, бо спершу розплутав бороду, а вже потім схопив рушницю, просунув її в отвір і вистрілив. Непроханий нічний гість підскочив на місці і впав. На постріл прибіг нічний сторож, і ми втрьох сторожко й неквапно наближалися до звіра, вбитого чи тільки пораненого? Першим підійшов дядько Артем, і ми ледь розчули його здавлений тремтячий голос: «Джульбарс».

Дядько Яків глибоко затягнувся самокруткою і якось винувато проказав: «Собаки-лайки і вовки зовні схожі. А тієї злополучної ночі Джульбарс учергове довів свою відданість хазяїнові. Востаннє.»

Напевно, ці спогади ятрили його душу і, щоб хоча б якось погамувати той пекучий біль, відновлював у пам’яті пережите, чи то сповідаючись у своїй причетності до тих подій, чи шукаючи розради.

«Пам’ять – єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати», – влучно сказав багато літ тому відомий німецький романіст, проповідник демократичних принципів і свободи духу Іоганн-Пауль Ріхтер. Із плином літ я все частіше згадую ці слова, переосмислюючи пережите… І не тільки цей епізод.

Юрій Матяш

Коментувати