Чудеса: з віри і задля віри

Чудеса в послідовників християнської віри будуть завжди. Бо звершує їх Бог. Великі і маленькі, вони завжди непояснимі і з’являються  в нашому житті несподівано. Хоча ми завжди чекаємо чуда. Чому так буває? Мабуть, наші очікування все-таки інші, м’яко кажучи, не зовсім правильні, стосуються більше земного. А Бог уболіває передусім за наше спасіння, за зміцнення віри. Тож справжнє чудо – не переставляти гору з місці на місце, а позбутися вершини власних гріхів, пристрастей і згубних звичок.

Чудеса є свідченням того, що Небо стає до нас ближчим. Точніше, ми – до Неба. І хоча шлях до зустрічі з Творцем пролягає не через чудо, але воно, церковною мовою, може стати знаменням того, що зустріч відбулася. Намагаючись зрозуміти духовне життя, необхідно поєднати в свідомості дві речі, здавалося б, протилежні. Так, чудесні, надприродні явища в Православній Церкві є. Це – і сходження Благодатного вогню напередодні свята Пасхи, і мироточення ікон і глав із святих угодників божих, і відображення лику Божої Матері і святих на склі, і пророцтва, які здійснилися, і воскресіння із мертвих, і зцілення безнадійно хворих…

Людей завжди цікавили подібні явища, що перебувають за межами їхнього розуміння, їхньої логіки, природних законів буття. Але такої допомоги удостоюються не всі. Не на всі прохання відгукується Господь.

І тоді чуда не стається. Хвороба не відступає, фінансові проблеми збільшуються, «золота рибка» не ловиться…

Запитайте у будь-якого священика, і він достеменно розповість про велику кількість докорів Богові, які змушений вислуховувати: «Чому Він (Бог) мені не допоміг, адже я так потребував Його підтримки. Я ж усе робив, щоб Він допоміг».

Так, Господь сам знає і вирішує, подати допомогу чи ні. Однак люди святого життя навчають, що Господь ніколи не робить нічого просто так. Кожна Його дія, прояв Його волі і Його милості мають якусь мету. Бог бачить серце кожної людини, Він знає, що благотворно для цієї людини в перспективі її вічного життя. Він подарує і чудо, якщо побачить, що воно поверне людину на шлях істини. Хай не відразу, пізніше… Якщо ж очевидно, що прохачеві потрібні не спасіння, не Небо духовне, а тільки земля і земна реальність, миттєве рішення сьогоднішніх проблем, – чуда може й недочекатися.

Першого зимового місяця грудня Православна Церква вшановує пам’ять Святих, до яких віруючі найчастіше звертаються зі своїми молитвами і яких немарно нарекли чудотворцями – святителів Миколая Мирликійського (пам’ять – 19 грудня) і Спиридона Триміфунтського (пам’ять – 25 грудня).

Насправді нам відомі переважно саме їхні чудеса і меншою мірою – інші подробиці їхнього життя. Але навіть тих відомостей, що зберіг для нас час, достатньо, аби зрозуміти: прожили вони свій вік достойно звання християнина і увінчали життя найбільшою християнською чеснотою – любов’ю. Тому так уважно дослухається до Своїх угодників Господь.

Не полінуймося – прочитаймо їхні житія. Ось святитель – простак Спиридон у шапочці пастуха, сплетеній із лози, в молитві підносить руки до Неба, щоб на засохлу землю Кіпру пролився дощ і люди перестали чахнути від голоду, – і відразу звідкілясь насунули хмари і линула злива. А ось святий обертає змію на золото, щоб голодний бідний землероб міг за цю заставу купити собі хліба, а коли наступного, щедрого на врожай року бідняк віддав зерно торговцеві хлібом, а золото приніс назад святому єпископу, останній повернув Творцеві те, що позичив у нього, – злиток знову набув первісного вигляду, ожив, а змія поповзла у свою нору. Святитель одним доторком руки зцілює хворого імператора, оживляє свою померлу дочку, щоб та вказала місце, де зберігала чужі коштовності, які слід віддати; воскрешає немовля язичниці, а потім і саму матір, котра впала замертво в потрясінні від побаченого; він викриває вчинками і лагідними словами злодіїв, які вирішили вкрасти овець святого Спиридона. Коли злодії забралися вночі до вівчарні. тут же невидимою силою були зв’язані, а вранці святий прийшов до стада і, побачивши зв’язаних злодіїв, помолився, потім розв’язав їх і довго вмовляв залишити згубний шлях та заробляти на прожиття чесною працею. А потім подарував їм по овечці і, відпускаючи, лагідно сказав: «Недаремно ви не спали цілу ніч зі зв’язаними руками і ногами».

Люди, бачачи такі чудеса, покаялися і виправляли своє гріховне життя, а хто не слухав голосу совісті, того чекало покарання Боже.

І святитель Миколай заступався за невинних, допомагав бідним, визволяв потопаючих із хвиль морських і житейських, чудесно рятував жителів міста Мири від голоду. Чого тільки вартий і показовий його вчинок, коли вночі підкидав у дім одного батька в маленьких торбинках золоті монети, щоб той не віддав своїх трьох доньок на безчесне життя й вони не стали повіями. Маючи велику кротість духу і чистоту серця, святитель Миколай був ще й ревним воїном церкви Христової, захищаючи її від аріанської єресі.

Обидва святих допомагають зовсім безкорисливо (але зупинімося на мить: перш ніж зараз «приміряти» ці справді чудесні риси на оточуючих нас лікарів, педагогів, міністрів, підприємців тощо – прикладемо їх до себе…)

Отже, життя цих двох святителів-чудотворців було сповнене любові до ближніх. І навіть смерть не зупинила їхніх благородних справ: чудеса вони вершать і понині.

Бо нам чудеса потрібні, щоб не втратити віру. Спочатку в те, що все буде добре. Адже чимало невіруючих починають всій шлях до Бога з пошуку чудесної допомоги. Інша справа, що коли чудо торкнеться нашого життя, чи готові ми змінити споживчу віру в те, що нам буде дано все, на наш погляд, нам потрібне, на віру в Істинного Бога і довіру Йому?

Начебто ж усе правильно: ми чекаємо від Нього чудес. Ми ніби звикли до того, що Всевишній підставить плече підтримки. Однак чи замислюємося над тим, чого Він чекає від нас? А від нас Бог теж чекає чуда. Чуда преображення нашої душ, нашого єства, усього нашого життя. Якщо ми здатні на це, саме життя наше перетвориться на чудо

Підготував за матеріалами православних ЗМІ прот. Любомир Біляк

Коментувати