ЙОГО ДРУГА ЛЮБОВ

Для Миколи Івановича Ковальова війна в Афганістані стала школою випробування на справжню чоловічу дружбу, здатність перебороти себе, здійснити, здавалося б, неможливе. Кадровий військовий (закінчив Ворошиловградське вище військове училище штурманів), він успішно ніс службу у військово-транспортній авіації (Шауляй, Литва), мав звання старшого лейтенанта, перспективи кар’єрного росту, кохану дружину, сина і доньку. А ще – небо, високе, мінливе і, головне, – мирне (що тоді сприймалося як само собою зрозуміле), в яке злітали на Ан-12 сталим екіпажем у складі шести нерозлучних побратимів. Не мав тоді й 30 літ, трохи молодшим від нього був лише правий пілот Сергій Бобровський, а найстаршим – радист дядя Саша, як вони його шанобливо величали поза службою, а в Афганістані – дідом.

У липні 1987 року екіпаж (один із чотирьох їхньої військової частини) на чолі з командиром майором Миколою Барановим у повному складі приземлився на аеродромі Кабула, де, як і належить за воєнних умов, територія була закритою, діяв пропускний режим. А на них чекала знайома з мирної служби «Аннушка» (тактичний військово-транспортний літак серії Ан-12 повітряно-десантних військ) і новий член колективу – стрілок. А ще – небо, високе, чомусь зловісно-похмуре навіть за ясної погоди, з періодичними яскравими смертоносними спалахами…

Продовження – в суботньому номері тижневика.

Коментувати